Батьки Олександра ШОВКОВСЬКОГО: «Сашко з дитинства «спав із м'ячем»

03.01.2015, 15:50
| Просмотров: 1628
Поделиться
Батьки Олександра ШОВКОВСЬКОГО: «Сашко з дитинства «спав із м'ячем»

У київському «Динамо» завжди були хороші воротарі: легендарні Микола Трусевич та Антон Ідзковський, знамениті Олег Макаров, Віктор Банніков та Євген Рудаков, надійні Віктор Чанов та Михайло Михайлов...

Не кажучи вже про не менш відомих, а часом і більш яскравих та артистичних, – Віктора Зубрицького, Бориса Разинського, Євгена Лемешка, Андрія Гаваші, Ігоря Кутєпова... Про кожного з них написано чимало сторінок й мільйони шанувальників футболу дискутують про те, хто ж із цих майстрів зробив більший вклад в історичні перемоги клубу та збірної країни – у кожного свої кумири... Проте останні опитування однозначно ставлять на перше місце дванадцятиразового чемпіона, восьмиразового володаря Кубка країни та трьох Суперкубків України Олександра Шовковського.

Про те, як їхній син дістався висот воротарського мистецтва, розповідають батьки Олександра, якому сьогодні виповнилося 40 років, Ольга Корніївна та Володимир Станіславович Шовковські.

- Ольго Корніївно, ви сказали, що не дивитеся матчі за участю сина...

- Це для мене таке болюче питання: останні роки я не дивлюся футбол – з того часу, як сину зламали ключицю... Усі Сашині травми дуже сильно позначаються на здоров’ї: у мене починає боліти голова, піднімається тиск, а у чоловіка навіть був інфаркт, і я, думаю, це теж наслідок переживань. Але, навіть не дивлячись на екран, я відчуваю все, що відбувається на полі, й секунд через тридцять я знаю, що ось зараз Сашкові заб'ють гол!..

- А ваш чоловік дивиться футбол? - Так, і теж дуже переживає. Але він дивиться в іншій кімнаті... А я в цей час намагаюся чимось відволіктися...

- Володя коментує те, що відбувається на полі?..

- Намагається цього не робити. Але я все одно відчуваю, коли Сашкові стає важко... Пам'ятаєте, коли в матчі з Данією йому розбили обличчя? Я була в такому стані, що думала – ось-ось доведеться викликати «швидку»!.. З тривалої істерики мене зовсім по-чоловічому вивів чоловік...

- Це відбувається в останні роки, а як було раніше?..

- А до цього ми ходили на стадіон: у нас були абонементи... Пам'ятаю, на «Олімпійському», на матчі з «Дніпром», була заповнена вся чаша – вирішувалося питання, хто буде чемпіоном... Якщо ми вигравали, то «золото» – нам, якщо грали внічию – «Шахтарю»... Не знаю, як до нашої ложі потрапили якісь молоді люди, які, як мені здається, у футболі взагалі не розбиралися... Якщо б ви чули, що вони кричали на Сашину адресу, коли «Дніпро» забив нам гол – стільки лайливих слів я у своєму житті, хоч і працювала в будівництві, не чула!.. Наші гол забили, а потім Саша відбив небезпечний удар – і тепер ті ж самі хлопці вигукували суцільні компліменти... Насамкінець, ми виграли, й задоволені вболівальники з піснями залишили стадіон... І тоді я для себе зробила висновок, що не варто звертати увагу на реакцію невихованих молодих людей – серйозні вболівальники, які знаються на футболі, ніколи до такого «стадного» стану не опустяться...

На жаль, молодь, яка ходить на стадіон, переважно не отримує гідної освіти – лише послухайте, якою мовою ці 13-14-річні хлопчаки спілкуються!.. Таке враження, що їм хочеться не футбол дивитися, а досхочу покричати... А як вони поводяться на трибуні – бачили б це їхні матері!.. Як-то, спізнюючись на матч, ми з чоловіком потрапили на стадіоні в тисняву: некерований натовп міг стати могилою для всякого, хто не зміг би встояти на ногах, – я такого жаху ніколи не відчувала...

- По-перше, клуби по-справжньому не «працюють» зі своїми вболівальниками, виховуючи культуру поведінки, по-друге, міліцію, яка здатна лише для розгону демонстрацій, неспроможна регулювати людські потоки, створювати умови для свята – адже ми маємо йти на стадіон, як на свято, а не на «битву народів»!.. Подивіться, якими чинними виглядають сьогодні глядачі на англійських стадіонах – приходять сім'ями, з маленькими дітьми!.. А ще зовсім нещодавно англійських уболівальників категорично не пускали на закордонні стадіони – але ж вдалося виховати!..

- Для нас футбол завжди був святом, і дуже шкода, що я сьогодні позбавлена такої радості... Боляче чути не зовсім тверезі крики – нехай навіть і хвалебні, коли стадіон скандує: «Сашо, ти – найкращий!». Тому що вже наступної хвилини, коли йому не вдається врятувати команду, найбільш горласті кричать матюки...

- Віддаючи сина до футболу, невже ви не уявляли, що таке може бути?..

- А ви знаєте, я його у футбол не віддавала – сам пішов.

- Але ви ж не заперечували...

- А як я могла заперечити, якщо ще до народження він уже грав у мене в футбол – перебирав ніжками!.. Тому, коли він ходив до садку, я йому постійно купувала м'ячі. Якщо він був на спортмайданчику, то я за нього могла не хвилюватися... А якщо хтось, розсердившись на хлопців, різав м'яча, то я йшла до магазину та купувала новий...

- Мільйони дітей в дитинстві грають із м'ячем... Але ви ж не могли припустити, що він стане професійним футболістом.

- Ні, звичайно: для мене головним було, що він зайнятий, та можна не хвилюватися, коли повз проїжджала «швидка» або «пожежна». Ми з дитинства поважали Сашину думку, тож, коли він сказав, що записався на футбол до Григорія Сергійовича (Матієнка, – авт.) – це було в першому класі – я єдине, про що попросила, щоб він добре навчався...

А в третьому класі Григорій Сергійович відвів Сашу та ще трьох здібних хлопчиків до «Динамо» – на набір... Ми поїхали подивитися, як це буде виглядати. Там було приблизно 250 хлопчаків, яких за якимось, лише йому відомими, критеріями відбирав до своєї групи Олександр Федорович Чубаров. При собі потрібно було мати рушник, мило, тапочки – якщо у когось цих речей не було, його відразу ж відправляли додому... У Сашка все це було, й незабаром ми почали займатися серйозним футболом, і не де-небудь – у «Динамо»!..

У третьому класі вчителька задала дітям твір на вільну тему про улюблену іграшку. Шкода, я не зберегла цей «твір»: Саша написав про свій м'яч... Коли він сидить за журнальним столиком, м'яч у нього в ногах, і от він написав, як він його зустрічає, як розмовляє з ним, як його поважає та цінує!.. Він із м'ячем і спав...

З Олександром Федоровичем у Саші ледь не стався конфлікт: виявляється, в школі був профілюючий вид спорту – баскетбол, і директор, звичайно, допомагав тренеру формувати команду... Почав грати в баскетбол і Саша. До нас додому навіть приходив тренер із баскетболу, який умовляв мене залишити сина в баскетболі, тому що Саша ні в чому не поступався хлопчикам, старшим за нього на рік... Але я відчувала, що футбол сину подобається більше...

- Як багато залежить від маминої інтуїції! А раптом би заграв в НБА?..

- Ви маєте рацію: інтуїція в нашій долі відіграє значну роль! А часом і випадок... Тривалий час нам вдавалося поєднувати і навчання, і футбол, і баскетбол. Поки Чубаров, перевіряючи щоденник, не виявив у мого сина, разом із добрими та відмінними оцінками, «незадовільно» за поведінку!.. «Тобі що, футбол заважає поводитися пристойно на уроках?» – запитав суворий тренер... якби ви бачили, яким синьо-зеленим став мій хлопчик, як його трусило!.. Але Саші вдалося взяти себе в руки (й це четвертокласник!) та сказати: «Даю вам слово чоловіка, що я виправлю свою поведінку – тільки не виганяйте мене зі школи!».

- За які «заслуги» ваш «чоловік» отримав «незадовільно» – такий начебто поміркований та організований?..

- Він усе схоплював на льоту та встигав ще у школі робити домашнє завдання – нудно було... І, звичайно ж, крутився та смикав дівчаток за волосся... За ці витівки його й карали... Я сказала Чубарову, що якщо він Сашу вижене – ми перейдемо на баскетбол... «Який баскетбол!» – здивувався тренер. «Саша, ти що – ходиш на баскетбол?» Саша й розповів йому, що баскетбол став у школі обов'язковим видом спорту й, якщо ті, кого відібрав тренер, відмовлялися ходити на тренування, то їм погрожували ставити двійки з фізкультури... А оскільки Сашко з дитинства «спав із м'ячем», то йому вдавався й дриблінг, й кидки по кошику – його, звичайно, відзначили...

Чубаров попросив Сашу відійти та пояснив мені, що у сина є певні завдатки й він має грати у футбол.

- Що, Олександр Федорович ось так відразу визначив, що маленький Саша може стати знаменитим воротарем Шовковським?..

- Ні, у ворота Сашу поставив вже Крощенко, а у Матієнка та Чубарова наш син грав у нападі та був майстром із виконання штрафних та кутових, багато забивав... Рік ми займалися у Чубарова, а потім він, пішовши на нову роботу, передав групу Крощенку. Напевно, ви самі запитайте у Анатолія Миколайовича, чому він довірив місце у воротах Саші... У всякому разі, одного разу він приходить додому та каже: «Мамо, наш новий тренер поставив мене у ворота»... «Але ти ж знаєш, що воротар – півкоманди», – із сумом кажу йому... Нічого не поробиш: як буде, так і буде...

Якось ми грали в якомусь турнірі. Батьки сиділи неподалік від тренера, й тут він повертається до мене та каже: «Сьогодні або народжується новий воротар, або вмирає!»... А біля наших воріт – величезна калюжа!.. В один із моментів м'яч потрапив до калюжі й Саша стрибнув туди та зловив його... Піднімається – сухого місця немає – одні очі!.. «Ось і народився великий воротар!» – сказав Крощенко. Цікаво, чи пам'ятає він ці слова?..

- Добре, що ви йому не заважали спати з улюбленою іграшкою...

- Якось на день народження мені подарували три кришталевих колоски, які я поставила до вази... А Саша іноді вдома тренував свої кисті: кидав у стінку одночасно два тенісні м'ячі та ловив їх... А одного разу не зловив... Я приходжу ввечері, а він дивиться на мене величезними очима: «Мама, ти мене лаяти не будеш?»... «А що ти зробив?» «Я розбив колоски!»... «А руки ти не поранив – там же такі довгі стрижні?» – мені вдалося стриматися...

Іншого разу він зробив мені ще один сюрприз: узяв на футбол мої лайкові рукавички – тоді це був страшний дефіцит... Приходить осінь, шукаю рукавички – їх немає: «Володя, ти не бачив рукавички?»...

- Ось тепер точно можу сказати, кого могла стосуватися фраза: «крок уліво, крок управо...». Крощенко мені по секрету сказав, що, коли будували майданчики для футболу, ваш чоловік працював, засукавши рукави, а він навіть його по-батькові не знав!..

- Анатолій Миколайович жартує... А тоді, з рукавичками, Саша чесно зізнався, що взяв їх на футбол: «Знаєш, як боляче б'ються м'ячі, якщо їх ловиш голими руками!»... Думаєте, я його покарала? Пішла та купила йому рукавички: пам'ятаєте, були такі – з пухирцями. А свої перші справжні Сашко привіз із турніру, з Італії: купив на зароблені долари. Він протер їх до дірок – латав, підшивав, клеїв...

- Хіба «Динамо» не екіпірувало дітей, які регулярно привозили з-за кордону перші місця? - Форму дітям давали, а от воротарську я йому шила сама – навіть літеру «Д» вишивала.

- І прали, звичайно? - Аякже! Приходить якось увечері весь брудний: завтра потрібно їхати!.. Швидко відпираю, сушу над газовою плитою та вранці – все випрасувано та складено.

- Мені якось Володимир Іванович Блохін, батько великого футболіста, розповідав, що після кожного тренування Олег, який уже грав в «основі», приносив брудну форму додому й він, заступник голови «Трудових резервів», півночі прав її... Тоді в «Динамо», виявляється, не було пральні!..

- А через багато років, коли вже мій Саша почав грати в «Динамо», пральня на базі вже була. І син, прийшовши додому, порадував мене: «Мама, ти прати вже не будеш!» - Складається враження, що ви цікавилися футболом, розбираєтеся в ньому: звідки знаєте, що воротар – півкоманди?..

- Я завжди любила київське «Динамо» й у молоді роки, ще до знайомства зі своїм Шовковським, часто ходила на стадіон та захоплювалася грою наших великих футболістів. Як зараз пам'ятаю молодих Бібу, Бишовця, Сабо, Мунтяна, Рудакова... Тож, коли Саша визначився з футболом, я намагалася йому допомагати: по собі знала, як важко знайти правильну дорогу в житті... І Володя, прийшовши після важкої роботи, брав м'яча та йшов із Сашею «постукати»...

- Коли ми з вами познайомилися на 60-річчі у Крощенка, мені здалося, що в тому знаменитому спецкласі, звідки вийшло більше двох десятків футболістів, які заграли у вищій та першій лігах, чемпіони та «збірники» країни – ви були ледь не головніша за тренера... Напевно, Сашко ходив у вас «по струнці»?..

- Думаєте, «крок управо, крок уліво – розстріл»?.. Нічого подібного: але ми з ним домовилися: якщо обрав футбол, то не відступай від своєї мети – як би важко не було. У той час на Оболоні була жахлива криміногенна обстановка й я дякую долі, що пов'язала нас із футболом, за те, що нас це не зачепило!.. Навіть у нашому, футбольному, класі один хлопчик після того, як померли його батьки, не втримався та пішов «по кривій доріжці»...

- А де ви тоді жили? - Зовсім поруч із нашою 170-ю школою... У цьому плані нам дуже пощастило з Крощенком, який не давав хлопцям розгулятися. Щоправда, при цьому діставалося й мені, оскільки я була головою батьківського комітету. Але, як мені не було важко, я знала, що це, в першу чергу, необхідно моєму сину!.. Допомагала, чим могла... А у хлопців було навантаження величезне: одне або два тренування на день, плюс доводилося робити уроки... Уявіть собі, Саша приходив додому та падав на килим: розкине руки й ноги та лежить бездиханний хвилин п'ятнадцять-двадцять... І лише після цього встає та займається своїми справами.

- Давайте трохи про вас...

- Я народилася та закінчила школу в селі Гужівка Ічнянського району Чернігівської області. Звичайно, після війни було важко. Але батько в нас був – кремінь, і я мимоволі успадковувала його характер.

Вступила до Ніжинського педінституту. Але потім уявила, що доведеться знову повертатися до села, вчити дітей у погано обладнаній школі та весь вільний час присвячувати роботі в городі – вирішила їхати до великого міста... І з першого ж курсу, у грудні, поїхала, куди очі дивляться, – до Києва. А оскільки в ті роки місто інтенсивно забудовувалося, то першим місцем роботи став ДБК-3 (будівельний комбінат), де я два роки працювала маляром. Дівчина я була активна, займалася громадською роботою, й незабаром вступила на навчання до будівельного технікуму. Після нього мене взяли на роботу до відділу кадрів... До того часу наше БМУ-3 перетворили на ДБК-4. Після цього моя кар'єра пішла вгору: виробничо-технічний відділ – інженер, старший інженер, в.о. начальника ПМО, потім я стала начальником ПМО та виконувала обов'язки головного інженера... А коли почалася «перебудова» та державні структури почали розвалюватися, знайомі хлопці запросили мене до будівельної фірми «Золоті ворота», яка будувала котеджні селища... Остання вілла, до якої я доклала руку, мала поетичну назву «Наталі»...

Мій Володя – теж невдалий педагог. Після третього курсу Дрогобицького педінституту пішов до армії, а після демобілізації приїхав до Києва й теж пішов на будівництво... Закінчив той же будівельний технікум – я навіть допомагала йому писати диплом, поки маленький Сашко спав... Потім прийшов до ДБК-4.

- Це називалося «сімейність»...

- Ні, ми захоплювати владу не збиралися, оскільки у чоловіка дещо інший характер: не вміє лаятися та доводити... До ІТП (інженерно-технічні працівники, – авт.) йти не захотів, і так і залишився робочим. Ми жартували: адже могли зустрітися й раніше – доля нас вела по життю паралельними дорогами, поки не зіштовхнула в Києві...

- Жили в гуртожитку? - Оскільки ми були комсомольцями, передовиками, активістами-громадськими діячами, то нам незабаром виділили п’ятнадцятиметрову «гостинку». А потім, коли народився Саша, ми переїхали до двокімнатної – на Оболоні. І це теж був Знак Долі!..

- Скажи кому-небудь зараз, що держава безкоштовно роздавала квартири – не повірять!..

- Час був усілякий: комусь щастило у житті, хтось не вибирався з колії – не вистачало терпіння або підтримки друзів... Багато чого, звичайно, значило ставлення до роботи. Як би не було, я знала напевно: ввечері прийду додому й у мене є чим нагодувати сім'ю, й двічі на місяць мені видадуть, нехай і не дуже великі, але все ж таки чесно зароблені гроші...

- До речі, вам вистачало зарплати? - Ми навіть примудрялися відкладати: на двох у нас виходило чотириста з гаком на місяць, і я при цьому отримувала трохи більше за чоловіка...

- Напевно, «підминали» його під себе: він – робітник, а ви хоч і невеликий, але начальник, до того ж і отримували більше?..

- Якось, ще на самому початку сімейного життя, під час перерви необхідно було терміново вивантажити цеглу – інакше за двадцятихвилинний простій цегельний завод накладав штрафні санкції. Я підходжу до відпочиваючих хлопців та кажу: «Володя, вигрузи, будь ласка, цегла». А він посміхається – не зрозумію, жартує чи серйозно: «Не буду!..». Я знову: «Вигрузи цеглу»... Він продовжує посміхатися й – ані кроку з місця... «Якщо не вигрузиш, матеріальний бік – твій!» – розвернулася та пішла.

- І це перед усією бригадою?..

- Навіть не знаю, чому він так вчинив... Приходжу до себе до кабінету та плачу. А у нас працював Анатолій Аксентійович Дрозд – розумна людина, із дворян, ще будував Дніпрогес... Дізнався, що сталося, й каже: «На роботі ти – начальниця, а вдома – жінка!» Загалом, заспокоїв... Але як мені вчинити – не знаю... Приходжу додому й ледь не падаю до ніг Володі: «Вибач мене!»... А він: «Це ти мені вибач! Робота – є робота, але домовимося, що вдома моє слово – останнє». Після цього я ніколи вдома із себе начальницю не вдавала: могла й кави до ліжка подати, могла зробити вечерю при свічках. Тому що любила й досі люблю: як його, так і Сашу...

- Коли мені Крощенко зізнався, що не знав по-батькові вашого чоловіка, я так і подумав, що Володимир Станіславович – під вашим невсипущим впливом...

- Удома Володя у нас був найголовнішим: навіть Саша, коли йому потрібно було трохи потренуватися, просив мене, щоб я вмовила тата бити по воротах!..

- Цар?..

- Майже. В дитинстві все було гаразд, а коли Саша став дорослішим, то батько міг і суворо заявити: «Я так сказав!». І тоді сину нічого не залишалося, як йти до мами та ділитися з нею найпотаємнішим. Я досі його дуже добре відчуваю...

- Мені здалося, що у Сашка завжди був м'який характер – це зараз, пройшовши величезну кількість випробувань, він у деяких епізодах комусь може здатися жорстким...

- Розслаблятися не можна... Справа в тому, що ми його ніколи не карали, не кричали. Я же народила його в доволі зрілому віці – у 27 років, і це була, як кажуть, «своя» дитина, й я відчувала свою відповідальність і тому намагалася поволі направляти його. Так, як робила зі мною моя мама, як робив мій батько... Якщо виникали якісь неприємності, то я намагалася Сашу вмовляти – про покарання ніколи не йшлося. В таких випадках я пропонувала йому призначити час для серйозної розмови, й ми розмовляли, розмовляли...

- А вас батьки не карали? - Знаєте, як дивно педагогічно чинив зі мною батько? Якщо я в чомусь завинила, він казав: «Олька, йди та виріж хворостину!» Я йшла, й поверталася з вербовим прутиком: «Погана – виріж іншу». Я приходила з іншим прутиком... І так рази зо три... Після цього потреба в покаранні відпадала сама собою, але тато казав: «Повісь у хаті – нехай висить!..». Так само Володя робив і з Сашею... Але, уявіть собі, різки й у нас висіли...

- Для краси? - Напевно, як спогад про батька... Якщо син чинив неправильно, я його просила розповісти всю правду й ми знаходили порозуміння... Він завжди був чесним хлопцем. Пам'ятаю, якось класі у восьмому Крощенко запитує: «Саша вам що-небудь розповідав?» «Так, – кажу, – сказав, що ви йому дали п'ятдесят гривень в якості премії за якусь гру...». Виявилося, що лише двоє з усього класу зізналися батькам, решта – приховали... Коли Саша після укладання першого контракту отримав у «Динамо» двісті доларів, приніс та віддав їх мені: «Мама, що хочеш – купи»... А це були чималі гроші на ті часи! Кажу: «Давай збережемо – можливо, доведеться повертати!» - Як Саша навчався? - Дуже добре: ще у восьмому класі директор школи запропонував мені порадити сину більше уваги приділяти заняттям, щоб піти на золоту медаль. Але я сказала, що не зроблю цього, оскільки ми з Володею не хочемо втратити свого сина заради медалі... Самі «медалістами» не були й не хочемо занапастити дитину!.. Адже з ним довелося би сидіти вечорами, контролювати приготування уроків, можливо, наймати репетиторів – я побоялася втратити контакт із сином. Для мене Саша – це все! Нехай пробачить мене Володя, з яким у цьому році ми відсвяткуємо сорок років спільного життя, але сина я люблю більше...

- Головою батьківського комітету вас призначив Крощенко? - Ні, я ще з першого класу почала допомагати спочатку Матієнку, потім Чубарову... Розуміла, що ніхто краще за мене не впорається з цією справою... А з Анатолієм Миколайовичем мені так приємно було працювати: адже, готуючись до поїздок на закордонні турніри, доводилося збирати з батьків гроші – їх іноді накопичувалося до чотирьох-п'яти тисяч рублів... У нас була така довіра – жодної копійки не зникало. Окрім того, потрібно було закуповувати для хлопчиків додаткове харчування – я цим займалася... Потрібно було тримати контакт і зі школою, і з «Динамо»... Така довіра дорогого варта.

- А ви на змагання їздили? - Їздив Володя – там потрібнішим був чоловік. У всьому Анатолію Миколайовичу допомагав Сергій Анатолійович Богачек... Так от, хоча б зараз я хочу вибачитися перед їхніми дружинами та дітьми за те, що ці добрі люди віддавали нашим дітям увесь свій вільний час. Завдяки тренерам наші діти чогось досягли в житті... Потрібно дякувати богу, що він звів нас у цьому житті! - Давайте повернемося знову до молодості: ви так любили футбол, знали всіх динамівців – вам не приходила на розум цілком звична думка, що можна підійти до будь-якого, найкрасивішого, та познайомитися? - Я знала кожного в обличчя та захоплювалася ними – манерою гри, поведінкою на полі, але лише – з трибуни... Для мене вони були якимись небожителями, недосяжними... Було достатньо, що я брала участь у загальному святі! Після гри ми пішки через усе місто йшли до гуртожитку й, якщо наша улюблена команда перемагала, то неможливо було передати відчуття свята та радості!.. Як я могла навіть уявити собі, що можна запросто підійти до Сабо або Бишовця й хоча б... потримати за руку!.. Згадую свій стан і у мене навіть зараз жижки затремтіли...

- Але навколо футболістів завжди крутилися молоді дівчата, які жодними комплексами не страждали...

- Коли я приїхала до Києва та вступила на будівництво, у нас утворилася чудова компанія – всі спортсмени-аматори: якщо ми у вихідний кудись збиралися, то обов'язково брали із собою м'яча... Окрім того, ми всі разом ходили на танцмайданчик, якщо вдавалося – театр. І, що цікаво: не було якихось відчайдушних застіль, пивних вечорів – стосунки були добрі, світлі... І, наскільки пам’ятаю, ми навіть не цілувалися...Напевно, люди тоді були іншими.

- Коли ви зрозуміли, що Саша виросте справжнім професіоналом?..

- Я знала, що він досягне успіху в житті, тому що бачила, як він тренується та грає. Але ви же знаєте, як це буває у футболі: багато чого залежить і від успіху... Але мені впевненості додала невелика стаття в «Радянському спорті»: наші хлопці виграли якийсь великий турнір у Росії та в газеті жирним шрифтом було набрано: «Запам'ятайте ці імена!» – серед трьох найкращих футболістів турніру був і мій Саша, який став найкращим воротарем!..

Хоча, якщо бути до кінця чесною, на Великий футбол я не дуже сподівалася, й була щаслива, коли після школи Сашко вступив до інституту харчової промисловості. Як і кожній мамі, мені потрібно було, щоб мій син закінчив інститут та в перспективі став... головним інженером...

- Як мама? - До інституту фізкультури Саша вступати не хотів... А до харчового він склав вступні іспити, але першу сесію складати не довелося, оскільки його терміново взяли до «Динамо». І тут пощастило – ледь не потрапив до армії...

Я повірила, що Саша стане гравцем «Динамо», коли до нас додому прийшов тренер «Динамо-2» Володимир Іванович Онищенко...

- А, можливо, тоді, коли йому вручали чемпіонську медаль? - Такого хвилювання я до того не відчувала: коли Сашка викликали для вручення медалі, а це було в палаці «Україна», то в мене жижки затремтіли!.. Ніби на сцені – не Саша, а я... Щоправда, з часом звикла – медалей було багато... Але головне в нашому житті – не медалі, а травми, операції та... реабілітація. Потрібно мати міцне здоров'я, щоб разом із моїм хлопчиком виходити з цих травм!.. Коли дивишся, як він, зціпивши зуби, не може підняти руку – я плакала... якби ви знали, як важко даються ці підйоми – з реанімації до загальної групи на тренуванні!..

І знову я маю подякувати Крощенку: коли приходила на стадіон, він сідав поруч та заспокоював, що, незважаючи на травми, Сашині техніко-тактичні дані – найвищі. Анатолій Миколайович для нас із Володею – немов опікун, старший товариш, а для Саші – хрещений батько, який за руку привів до професії, яка всіх нас годує. Тепер, коли ми з чоловіком вийшли на пенсію, то перейшли на Сашине утримання.

- А які у вас пенсії? - У Володі – тисяча сорок гривень, а у мене - дев'ятсот сорок... І це за тридцять вісім років трудового стажу!..

- Небагато...

- Так от, якщо б не Сашині талант, наполегливість, тренерське чуття та майстерність – тягнули б лямку звичайних пенсіонерів...

- Готуючись до зустрічі з вами, я «погуляв» інтернетом та знайшов дуже мало статей про Сашка, який, безперечно, є одним із найяскравіших футболістів України. Особливо мене здивувало, що їм не цікавилася «жовта преса», хоча привід для того, щоб «вивернути його навиворіт» у цих папараці був...

- Я не читаю «жовту пресу»... Напевно, й Саша уникає зустрічей із цими хлопцями. Він – доросла людина, й сам знає, як чинити.

- Вийшов із-під вашого контролю?..

- Усі свої питання він вирішував сам – ми не втручалися... Як тільки він одружився та мав сім’ю, я вже не нав'язувала йому свою точку зору. Я настільки люблю свого сина, що думаю лише про те, щоб він був здоровий та щасливий.

- Як складаються ваші стосунки з онуками? - Владику вже шістнадцять, і ми часто бачимося на сімейних святах. Маленькій Саші два тижні тому виповнилося два рочки, й вона дивиться на братика захопленими очима й намагається сісти поруч та весь час тримає його за руку... «Яке блаженство!» – сказав мій син, дивлячись на своїх дітей...

- За останні роки що-небудь у характері Саші змінилося? - Він став набагато впевненішим. І, тим не менш, не радила би змушувати його нервувати – стискається в грудку, як колючий їжачок. На нього не можна тиснути!.. Великий психолог Крощенко ще в школі це зауважив: якщо потрібно, міг будь-якого «втоптати у бруд», але Саші навіть зауваження не робив, а якщо й робив, то делікатно...

- Можливо, ви його дуже любили та пестили?..

- Скажіть мені, як це мама може не любити свою дитину?..

- Які книжки він читав у дитинстві? - Першою книгою була «Два капітана» Каверіна. Потім він перечитав усього Джека Лондона. Що зараз читає – не знаю.

Володимир Станіславович Шовковський - Мені із самого початку, ще коли Крощенко знайомив нас на своє 60-річчя, здалося, що ви перебуваєте в тіні «правої руки» тренера... Минуло десять років, і ми зустрілися на 70-річчі Анатолія Миколайовича: син став ще більш відомим, ваша дружина – як і раніше, «тримає марку» голови батьківського комітету, а ви – так само скромно перебуваєте осторонь... Напрошується питання: чи насправді «першу скрипку» у вихованні сина-воротаря грала Ольга Корніївна, а ви підключалися, лише коли у вас був настрій «постукати по воротах»? - Безперечно, вона завжди була на першому місці – як кожна мати... Потім, коли Саша почав регулярно тренуватися, їздити зі своїм класом на змагання, я «включився у процес»: допомагав Крощенку й у будівництві майданчика, й у поїздках, коли потрібно було контролювати хлопчаків...

- Яким було ваше ставлення до футболу взагалі – Ольга Корніївна зізналася, що не пропускала матчі київського «Динамо»?..

- Я із самого дитинства грав у футбол і, до речі, стояв у воротах і в школі, і в інституті, і в армії...

- Так ось, виявляється, звідки у Саші такі навички – на рівні генів!.. А самі ви звідки родом? - З Житомирщини... До педінституту – на фізмат – вступав у Житомирі, але не впорався з англійською та швидко перекинув документи до Дрогобича.

- А чому пішли до армії, не довчившись?..

- Трохи запустив навчання й залишився без стипендії. Ну, і не захотів навчатися за рахунок батьків... Перевівся на заочний та працював у Трускавці – звідти мене забрали до армії. Й уже після демобілізації опинився в Києві. Напевно, для того, щоб зустріти там Олю...

- Коли ви відчули, що Саша може стати класним воротарем? - Напевно, тоді, коли прочитав у «Радянському спорті» статтю під заголовком «Запам'ятайте ці імена»...

- Виходить, повірили авторитетному виданню?.. Не роздумуєте разом із Ольгою Корніївною написати книгу про те, як потрібно виховувати класного футболіста? - Якщо вона вирішиться, то неодмінно буду їй допомагати.

- Ольго Корніївно, ви готові?..

- Я могла би написати лише про те, як виховати хорошого сина: інших подробиць із Сашиного життя я не знаю – він старанно оберігає нас від усього.

- Іноді в сім'ях, які виховали великого спортсмена, виникають розмови про те, хто зробив більший «внесок» у дитину...

- Ну, що ви – у нас нічого подібного не було й не могло бути: ми дуже добре ставимося один до одного!.. Не знаю, як Володя, а я, якби мені знову довелося обирати, за кого вийти заміж – обрала б лише його. Щоправда, можливо, зробила деякі корективи – більше часу віддавала би сім'ї...

- Як вас на все вистачало? - Хоч Володя вдома й був «царем», але серйозні рішення ми приймали спільно. Наприклад, коли мене висували на більш високу посаду, я на сімейній нараді питала у своїх хлопчиків, як вчинити...

- І що вони радили? - Для початку запитували, наскільки більше я буду отримувати... Жартую. Головне, вони обіцяли мені допомагати.

- Автомобіль у родині був? - У 89-му нам виділили «Таврію». Ми внесли 5300 рублів та стали чекати... Але Союз розпався – ані грошей, ані машини!..

- А зараз, напевно, водите?..

- Так. Син подарував «шевроле» й ми, коли потрібно скупитися, виїжджаємо до магазину або на базар... Але до міста намагаємося їздити громадським транспортом – затори можуть замучати будь-кого...

- Володимире Станіславовичу, питаю вас як майже професіонала: коли відчули, що із сина виріс великий майстер – після четвертого-п'ятого чемпіонства в Україні?..

- Зараз я напевно знаю, що син досяг серйозних висот, і дуже цим пишаюся. Але, якщо б ви знали, як йому це непросто далося!.. Тому ми тільки й мріємо, щоб він був здоровий та рідше звертався до лікарів... Адже через це Оля зовсім не дивиться футбол!..

- Уявляю, як би вона переживала, коли в матчі з «Бешикташем» Сашу могли серйозно травмувати!..

- Я їй про це взагалі не хотів казати, але інформацію не сховаєш – довелося пом'якшувати те, що сталося...

- Перед тим матчем Ольга Корніївна пішла до церкви ставити свічку – напевно, це допомогло...

- Після гри я йому одразу ж передзвонив та заспокоївся, коли дізнався, що все гаразд – лише губу розбив...

- В історії «Динамо» в усі часи були чудові воротарі, які принесли клубу чимало перемог: ваш син продовжує їхні славні традиції. Дякую вам обом за Сашу.

www.ua-football.com (переклад з російської www.fcdynamo.kiev.ua)